2011 року український громадянин отримав відмову в отриманні закордонного паспорту через нібито відкриту на нього кримінальну справу по несплаті податків. Втім, у реєстрах правоохоронних органів не виявилося реєстрації такого провадження.
Заявник оскаржив цю відмову в Одеському окружному адмінсуді. В позові містилося прохання до суду на запит у прокуратурі відповідних документів, закриття справи і видалення з бази даних помилкової інформації.
Правоохоронні органи не змогли надати відповідної документації — мовляв, справу заявника було об’єднано з іншою справою і передано до суду для вирішення питання про юрисдикцію. Одначе інформація про рішення цього розгляду була відсутня. За повідомленням прокуратури, матеріали у справі заявника були знищені через закінчення встановленого законом терміну їхнього зберігання.
Суд першої інстанції відхилив позов заявника. Тоді він подав апеляцію. Одеський апеляційний адмінсуд постановив, що рішення про відмову у видачі закордонного паспорту не ґрунтувалося на законних підставах, а владні органи не виконали обов’язку доведення факту, що заявник на момент подачі прохання насправді був під підпискою про невиїзд у зв’язку з кримінальним провадженням.
Внаслідок цього рішення заявнику видали закордонний паспорт, а відомості про кримінальну справу видалили з бази даних. Одначе 2015 року Вищий адміністративний суд скасував рішення Одеського адмінсуду, постановивши, що міграційні органи були у своєму праві, відмовивши у видачі документа, оскільки за наявності інформації про кримінальне провадження проти особи відмова у видачі є обов’язковою до завершення кримінального провадження або скасування відповідного запобіжного заходу.
Тоді заявник поскаржився за статтею 2 Протоколу 4 до Європейського суду з прав людини на те, що відмова у видачі йому паспорта була незаконною та свавільною, позаяк відомості, що містилися у базі даних і на яку посилалися як на підставу для відмови, була некоректною.
Висновки ЄСПЛ:
1) захід, за допомогою якого особі відмовляють у використанні документа, який дозволив би їй виїхати з країни, якби вона цього забажала, становить втручання у права цієї особи у розумінні статті 2 Протоколу № 4;
2) в матеріалах справи немає жодних матеріалів і Уряд не вказував, що міграційні органи робили будь-які розумні спроби перевірити, чи було кримінальне провадження, про яке йдеться в базі даних, актуальним, і чи не було воно закрито у 2011 році, коли заявник подав заяву про видачу йому закордонного паспорта. Відмова заявника адміністративним органом була схожа на автоматичний захід. Однак автоматична заборона на пересування суперечить зобов’язанням органів влади за статтею 2 Протоколу № 4;
3) ЄСПЛ підкреслив, що забезпечення належного функціонування правової системи
є обов’язком і відповідальністю держави, а не заявника. Це включає ведення точних реєстрів, проведення розслідувань та безперешкодну передачу інформації від одного органу до іншого. Однак у цій справі ВАС переклав тягар доведення на заявника і змусив його нести відповідальність за наслідки очевидних помилок у функціонуванні національної правової системи. Понад те, ВАС зробив це, знаючи, що за даних обставин заявник не зможе домогтися внесення змін до бази даних правоохоронних органів;
4) враховуючи автоматичний характер відмови у видачі паспорта та за відсутності належного судового контролю з боку національних органів влади, ЄСПЛ вирішив, що заявник був позбавлений можливості скористатися достатніми процесуальними гарантіями для запобігання ризику зловживання владою з боку органів влади, а отже, він був позбавлений необхідного захисту від свавілля, що надається йому принципом верховенства права в демократичному суспільстві.
Отже, втручання у право заявника на свободу пересування не було “передбачено законом”, а відтак право, гарантоване статтею 2 Протоколу № 4 до Конвенції, було порушено.
Крім того, ЄСПЛ визнав порушення статті 13 Конвенції з прав людини, позаяк заявник не мав жодного доступного засобу юридичного захисту в національній правовій системі.